Коли Тіло Завмирає

Коли тіло завмирає, а життя триває

Завмирання як спосіб адаптації та особливості гештальт-терапевтичної роботи в полі тривалої загрози

Надія Рехтіна
Гештальт-терапевтка та супервізорка EAGT, тренерка КІГіП, ведуча спеціалізації «Тілесний процес у гештальт-терапії»

Матеріал підготовлений на основі відкритої лекції в Київському Інституті Гештальту і Психодрами

Зміст

• Коли небезпека не закінчується
• Одне слово – різні тілесні процеси
• Завмирання як творчий спосіб пристосування
• Коли людина справляється, але залишається в небезпеці
• Полівагальна теорія: як зрозуміти різні стани нервової системи
• Ретрофлексія і десенситизація: чому це важливо розрізняти
• Опори
• Терапевтичні пастки: коли ми самі втрачаємо контакт
• Від опрацювання минулої загрози до підтримки життя під час теперішньої
• Серце під льодом
• Список використаної літератури

Коли небезпека не закінчується

Коли ми говоримо про завмирання, мені важливо від самого початку визначити свою позицію. Я давно уважна до цієї теми, але моя позиція залишається дослідницькою. Мені не хочеться говорити з місця людини, яка вже має всі відповіді. Радше я хочу розібратися в тонких процесах, із якими ми зустрічаємося в терапії. Саме слово «завмирання», на мій погляд, описує багато різних процесів. Мені цікаво розрізняти їх, точніше обирати терапевтичний погляд і підхід, розуміти, як зустрічати людину, яка приходить до терапевта в такому стані. Ця тема стає особливо актуальною на п’ятому році повномасштабної війни, коли ми живемо в полі постійної загрози.

Коли я тільки навчалася й вивчала роботу з травмою, йшлося переважно про те, що вже відбулося, і про те, як із цим працювати. Але як бути, коли напруга й небезпека тривають? Усе те, що ми можемо назвати завмиранням, є способом адаптації. Як нам із цим працювати, якщо цей спосіб адаптації чимось допомагає, але водночас заважає? Іноді клієнти описують свій досвід словами: «Я все розумію, усе знаю, знаю, як треба і з чим це пов’язано, але реагую інакше». Когнітивно людина може розуміти, що відбувається, але тілесно залишатися ніби застряглою.

Мені здається, терапевти й клієнти певною мірою потрапили в пастку заземлювальних технік. У перші місяці та перший рік війни українські терапевти спробували, здається, всі відомі їм способи заземлення. Навіть терапевти-початківці вже добре володіють цими техніками, і клієнти теж багато про них знають. Але в чому пастка? Коли я знаю щось когнітивно, розумію його сенс, я можу перестати це робити. Терапевт запитує: «Чи відчуваєш ти ноги на підлозі?» А клієнт відповідає: «Знову? Скільки можна?» І водночас людина може не давати собі опори, не користуватися тим, про що вона так багато знає.

Це своєрідне розділення тіла й знання: я вже знаю, тому можу цього не робити. Заземлення – це не тільки ноги на підлозі. Але це важливий перший крок до можливості доторкнутися до завмирання. Те, що ми робимо як терапевти, починається зі здатності помічати себе. Зупинитися й помітити, де я зараз, як я почуваюся, чи комфортно мені, чи є напруження, чи відчуваю я опору. Не обов’язково щось змінювати. Іноді достатньо спочатку помітити, що є. Можна звернути увагу на положення тіла, відчути, де зручно, а де ні. Якщо з’являється бажання змінити положення, можна зробити це так, як підходить саме зараз.

Фактично це природний процес орієнтації: зупинитися, помітити, відчути й, можливо, щось змінити. Ми вітаємо цей процес. Складність виникає тоді, коли зупинка стає сталою й незмінною, коли людині важко з неї вийти. Особливо важливо, щоб терапевт упродовж сесії також помічав себе: чи не застряг я? Чи не завмер сам? Чи залишаюся в контакті зі своїм тілесним досвідом?

↑ До змісту

Одне слово – різні тілесні процеси

Щоб розрізнити те, що ми називаємо завмиранням, я хочу звернутися до чотирьох умовних монологів. Це не буквальні цитати клієнтів, а описи станів, із якими ми можемо зустрічатися.

Перший стан:

«Усередині є напруга, всередині штормить, але я не рухаюся. Ловлю себе на тому, що сиджу й кажу собі: “Стоп, зупинись”. Навіть дихання обережніше, стримане. Здається, що якщо щось зроблю, буде гірше. Стоп, не треба. І я завмираю, а всередині штормить».

Другий стан:

«Мені складно розслабитися. Я весь час сканую, що відбувається: слухаю, дивлюся, думаю. Я напружений, але не дуже це помічаю. Якщо мене не спитати, то взагалі не помічу, в якому я стані. Я весь назовні, ніби постійно напоготові, хоча навіть не знаю, до чого. Тому в мене дуже багато думок. Я починаю скролити соціальні мережі й не можу зупинитися».

Третій стан:

«У мене все нормально, все гаразд. Я прокидаюся, йду на роботу, спілкуюся з людьми, вирішую справи, роблю все, що потрібно. Загалом я справляюся. Але якщо я зупиняюся і питаю себе, чого хочу, то не можу відповісти, не знаю. У мене порожньо. Я добре функціоную, усе в порядку, але всередині ніби немає руху. Є відчуття, що я трохи дивлюся на своє життя збоку. Я не страждаю, але всередині ніби завмерла».

Четвертий стан:

«Мені якось усе одно, нічого не відчуваю, і мало сил. Наче щось у мені вже не може реагувати, як раніше. Іноді здається, що я взагалі нічого не можу переживати. Наче моє серце зовсім не зі мною. Я не дуже розумію, я втратив сенс і не знаю, у чому він».

У кожній із цих історій людина може сказати: «Я завмерла». Але динаміка й енергія цих станів різні. Для терапевта важливо прислухатися не лише до слів, якими клієнт описує свій стан, а й до того, як організована його енергія. Клієнт може використовувати багато метафор, шукати мову для опису емоційного й тілесного досвіду. Але нам важливо помічати маленькі феномени й розрізняти, що саме відбувається. Завмирання є, але процеси, які стоять за цим словом, можуть бути різними.

↑ До змісту

Завмирання як творчий спосіб пристосування

Якщо ми дивимося на завмирання з погляду гештальт-терапії, то передусім бачимо польовий процес. Це не просто «моя проблема» чи проблема іншої людини. З погляду теорії поля мої реакції, зокрема завмирання, є відповіддю на середовище, способом контактувати з полем загрози, у якому рух і дія мають бути утримані. Енергія при цьому може залишатися мобілізованою. Але дія є небезпечною або неможливою. І тоді єдине, що я можу зробити – це завмерти. Так організм підтримує себе. Я ніколи не існую окремо від середовища. Моя реакція виникає в контакті з ним, і я не можу повністю впливати на неї.

Якщо дивитися на завмирання як на польову реакцію, ми можемо побачити в ньому певну мудрість. Цей стан не є слабкістю. Клієнти іноді говорять: «Я слабкий. Я вже доросла, розумна людина, і знаю, як має бути інакше». Але тут діє глибока еволюційна мудрість організму. Він робить усе, щоб людина залишалася живою в тому контакті із середовищем, який зараз можливий. У стані очікування майбутньої небезпеки нервова система ніби відсікає зайві стимули. Якщо людина залишатиметься інтенсивно чутливою до всього, що відбувається, це може виявитися надмірним.

Таке обмеження стимулів допомагає захищатися від емоційного перевантаження й підтримувати функціонування префронтальної кори. На фізіологічному рівні я пов’язую це, зокрема, з ендогенними опіоїдами, які створюють своєрідну природну анестезію. Організм знижує інтенсивність переживання, щоб людина могла витримати, наприклад, жах, і при цьому продовжувала функціонувати, приймати рішення й робити те, що необхідно. Людина може знати, що робити, діяти й навіть ухвалювати рішення, але всередині залишатися застиглою.

Завмирання й оніміння є більш економними, ніж постійна мобілізація ресурсів. Це також допомагає організму виживати, особливо в умовах їх хронічного дефіциту. Як гештальт-терапевти, ми можемо побачити тут творчий спосіб пристосування: обмежити контакт із небезпечним середовищем, щоб тимчасово адаптуватися до умов, у яких недостатньо підтримки, де щось необхідно стримувати. Це дозволяє певною мірою зберігати вибіркову увагу та не переповнюватися переживаннями. І тут є важливий момент: ми не обираємо цей стан. Людина не може когнітивно вирішити завмерти чи знечулитися. Це та відповідь на небезпечну ситуацію, яку організм здатен дати.

↑ До змісту

Коли людина справляється, але залишається в небезпеці

У повсякденному житті людина може говорити: «Так, є стрес, але я справляюся. Ходжу на роботу, роблю все, що потрібно». На поведінковому рівні це справді може бути адаптацією. Але на рівні нервової системи адаптація може бути неповною. Мені важливо звертатися до біологічного аспекту, тому що він підтримує мене як терапевтку, коли я бачу людину, яка начебто справляється, але тілесно залишається в іншому стані. Дослідження тривалого стресу, зокрема його впливу на розвиток дітей, звертають увагу на те, що постійний стрес не обов’язково тренує стійкість. Він може виснажувати механізми адаптації та робити нервову систему чутливішою.

Людина може думати, що стала менш чутливою до небезпеки: наприклад, майже перестала реагувати на вибухи. Але це не означає, що нервова система стала «броньованою». Вона може ставати ще більш оголеною. У науці існує поняття алостатичного навантаження – ціни, яку організм платить за постійну мобілізацію. При цьому відбувається багато процесів у центральній нервовій системі. Мигдалина бере участь у розпізнаванні небезпеки ще до того, як людина усвідомить те, що відбувається. Саме тому я можу чудово розуміти когнітивно, що зараз безпечно, але переживати ситуацію зовсім інакше.

Якщо мигдалина розпізнає щось як небезпечне, піднімається напруження та енергія для захисту. Під час постійної загрози вона може ставати гіперчутливою, і навіть нейтральні сигнали сприйматимуться як небезпечні. Нервова система постійно шукає небезпеку й робить її фігурою. Гіпокамп пов’язаний із пам’яттю та інтеграцією досвіду. Під час тривалого стресу людині може бути складніше осмислювати й пов’язувати події. Префронтальна кора бере участь у регуляції емоцій і контролі імпульсів, то ж її ефективність в умовах тривалого стресу може знижуватися. Навіщо нам, терапевтам, розуміти ці процеси? Передусім для того, щоб пам’ятати: людина їх не обирає.

Ми не можемо просто сказати клієнтові чи собі: «Заспокойся». Така порада звертається до когнітивних можливостей, тоді як система розпізнавання небезпеки може вже підтримувати стан напруження. Когнітивного розуміння в такому разі недостатньо.

↑ До змісту

Полівагальна теорія: як зрозуміти різні стани нервової системи

Стівен Порджес, автор полівагальної теорії, запропонував спосіб розуміння процесів нервової системи, який виявився дуже співзвучним із гештальт-підходом. Він описує нервову систему в умовах небезпеки як своєрідний чутливий радар, налаштований на пошук найменших сигналів загрози. У гештальт-терапії ми могли б сказати, що небезпека стає фігурою.

Полівагальна теорія, представлена Порджесом у 1994 році, розширила звичне розуміння реакцій автономної нервової системи. Традиційно ми говорили про симпатичну і парасимпатичну системи: одна пов’язана з мобілізацією, інша – із заспокоєнням. Полівагальна теорія пропонує складнішу картину, розрізняючи два комплекси парасимпатичної регуляції – вентральний та дорсальний, які забезпечує блукаючий нерв (Nervus vagus). Для простоти використовують метафору світлофора. Звісно, нервова система не має буквально зеленого, жовтого чи червоного кольору. Це лише спосіб побачити різні процеси.

Зелена зона. Вентральний вагус – система соціального зв’язку.

Уявімо вихідний день. Ми сидимо за обідом із найкращими друзями. Нам смачно, весело, ми жартуємо, грайливо спілкуємося. Ніби відкривається серце. Ми поїли, їжа перетравлюється. Нам добре й спокійно. Можна бути поруч із іншими. Подібний стан у полівагальній теорії пов’язують із вентральним вагусом – соціальна залученість, близькість та довіра. Коли кажуть «серце відкривається» – це не лише метафора. Блукаючий нерв проходить від стовбура головного мозку до органів грудної та черевної порожнини, зокрема серця, легень, шлунка та кишківника. То ж переживання відкритості й спокою має також тілесний вимір.

Жовта зона. Симпатична мобілізація.

Якщо щось стається і виникає небезпека, піднімається енергія. Серце б’ється швидше, дихання частішає, м’язи напружуються, травлення ускладнюється. Організм мобілізується для того, щоб щось зробити з небезпекою: боротися або тікати.

Червона зона. Дорсальний вагус – колапс і заціпеніння.

У межах полівагальної моделі, якщо мобілізація не дає результату або енергії недостатньо для подолання небезпеки, то відбувається перехід до дорсального стану – колапсу, зниження активності, заціпеніння. Це автоматична реакція. Людина не може свідомо вирішити, щоб у неї активувався дорсальний вагус. У природі ми можемо спостерігати реакції колапсу в багатьох тварин. Коли тварина вже не може втекти від хижака, вона може впасти в стан нерухомості. Іноді це дає їй можливість вижити.

У звичайному житті енергія природно піднімається й опускається. Вранці її може бути більше, ввечері ми втомлюємося й хочемо спати. Це нормальний рух.

Коли виникає небезпека, хвиля активації стає вищою. Якщо можливості впоратися недостатні, може настати червона зона. У книзі «Тіло веде лік» Бессел ван дер Колк описує цей процес так:

«Щоразу, відчуваючи загрозу, ми інстинктивно звертаємося до першого рівня: соціальної взаємодії. Ми кличемо на допомогу, просимо підтримки і розради в оточуючих. Якщо ж на допомогу ніхто не приходить або ж нам загрожує безпосередня небезпека, організм вдається до більш примітивного механізму виживання – реакції «бий або біжи». Ми або даємо нападнику відсіч, або тікаємо в безпечне місце. Якщо ж і це не спрацьовує, ми впадаємо в заціпеніння.»

Можна уявити це як хвилю. Спочатку я спокійна, можу говорити, контактувати. Якщо щось відбувається, виникає орієнтація. Якщо загроза не підтверджується, я повертаюся до спокою. Якщо небезпека є, піднімається енергія. Якщо цієї енергії недостатньо, може виникати колапс, зниження чутливості, оніміння. Це іноді описують метафорою одночасно натиснутих газу й гальм. Людина ніби застрягає. Вона може говорити, що стала «ватною», що відчуттів менше, що тіло немов заморожене.

Іноді з цього стану можна вийти через певний час, особливо за наявності підтримки. Але коли поле небезпеки триває, загроза повторюється раз, другий, третій, і людина може дедалі довше залишатися в цьому стані. Система, яка безперервно шукає небезпеку, підтримує такий стан.

↑ До змісту

Ретрофлексія і десенситизація: чому це важливо розрізняти

Тут ми підходимо до важливого для гештальт-терапевтичної практики розрізнення. Клієнт може називати завмиранням два різні процеси. У першому випадку енергія є, але дія зупинена. У другому – доступ до енергії, імпульсу й чутливості значно знижений.

Коли імпульс є, але зупинений

Перший процес можна описати так:

«Треба щось зробити, але, можливо, не зараз. Я відчуваю енергію, відчуваю силу й імпульс, але поки не дію».

Людина стримує себе. Енергія, спрямована назовні, зупиняється й залишається всередині. У гештальт-теорії ми називаємо це ретрофлексією. Перші два монологи, з яких я починала, можна розглядати саме як такі ретрофлексивні стани. Там є мобілізація, напруження, імпульс. Людина завмерла, але вона ще присутня у власному тілесному процесі. Є усвідомлення. Якщо підтримати людину в тому, щоб трохи більше побути із собою, може з’явитися фігура того, що загрожує, або того, що вона хотіла зробити, але зупинила. Поступово виникає орієнтація у просторі власного життя: який вибір був зупинений, як саме це відбулося, яка дія залишилася нереалізованою.

Ключовий критерій – висока тілесна енергія. Цей стан може бути дуже інтенсивним і складним, але в ньому є потенціал руху. За наявності трохи більшої підтримки може проявитися рух, подих, слова, можливість розгорнути процес.

Коли доступ до імпульсу втрачено

Інший процес – коли в нервовій системі вже відбулося гальмування, якого людина не обирала, і виникло знечулення. У гештальт-терапії ми говоримо про десенситизацію. Тут немає доступної сили, немає достатньої чутливості, імпульс не усвідомлюється. У циклі досвіду десенситизація розташована на самому початку – там, де ще не виникло усвідомлення потреби. У ретрофлексії людина може усвідомлювати, що робить або чого не робить. При десенситизації сам доступ до переживання значно обмежений. Це може проявлятися різною мірою: від суттєвого зниження чутливості до майже повного знечулення й дисоціації.

Енергія потреби ніби перекривається на самому початку циклу. Якщо людина достатньо довго перебуває в такому стані, їй стає важко відчувати власні потреби. А якщо я не відчуваю своїх потреб, то не можу повною мірою їх задовольняти. Поступово це може призводити до втрати задоволення, смаку життя, а іноді й відчуття сенсу. Зовні людина може продовжувати функціонувати, ходити на роботу, виконувати необхідне, але всередині ніби немає руху. Інша людина може переживати майже повне знесилення, апатію, млявість. Іноді клієнт говорить: «Я розслаблений». Але коли запитати, чи приємне це розслаблення, можна почути: «Ні, мені важко».

Ще один варіант – коли енергії мало, але водночас є роздратування. Людина може описувати це словами: «Ніби я без шкіри, усе мене дратує». Це не обов’язково сила гніву чи енергія боротьби. Скоріше переживання, що потрібно зробити так, щоб нічого не торкалося. Клієнт може говорити:

«Я нічого не відчуваю, ніби мене немає. Я онімілий. Майже немає сил. Я відпочиваю, лягаю спати, стежу за собою, але сили не з’являються».

Тут важко формується фігура. У циклі досвіду це передконтактна зона. Фігурою терапевтичної роботи стає сам цей стан. Ключовий критерій – втрата доступу до імпульсу, інтенції, переживання.

Робота з ретрофлексією

Коли ми зустрічаємо завмирання, першим кроком стає усвідомлення. Важливо визнати той стан, який є.

У ретрофлексії далі можна поступово досліджувати те, що мобілізовано, і допомагати людині побачити власний імпульс. Фокус уваги спрямований на тілесне напруження. «Де ти це відчуваєш у тілі? Де найбільше?» Ми досліджуємо імпульс: «Що хоче відбутися? До чого підіймається ця енергія?» Так людина поступово може побачити, відчути й усвідомити інтенцію, стриманий рух. І також важливо дослідити й визнати силу, яка цей імпульс зупинила. «Як ти зупинився? Як відбувається це стримування?»

Коли ми звертаємо увагу на протидію, людина поступово може усвідомити її й шукати творчий спосіб дії. Ми підтримуємо розгортання руху, який уже існує в тілесному процесі. Водночас терапевтові важливо не йти за власною енергією й не посилювати процес понад можливості клієнта.

Ми можемо працювати через мікрорухи. Якщо людина завмерла, можна дослідити напрямок її імпульсу. Що було б, якби вона зробила лише маленький крок, умовно на п’ять відсотків? Який рух тоді міг би народитися? Людина може спробувати уявити його або трохи виконати. Поступово вона усвідомлює свою інтенцію й може знаходити творчий спосіб дії, який можливий зараз.

Важливо: наша робота – не «розморозити» клієнта. Коли терапевт бачить застигання, йому може дуже захотітися розморозити його. Причому з найкращих і найтепліших намірів. Але якщо ми почнемо розморожувати людину, це може виявитися надмірним. Ми допомагаємо не самому «розморожуванню», а усвідомленню процесу, розгортанню імпульсу й потреби, пошуку способів її задоволення.

У полі постійної загрози частково може допомагати усвідомлена дефлексія як спосіб творчого пристосування. Наприклад, якщо імпульс дуже інтенсивний, але його неможливо спрямувати безпосередньо на джерело загрози, фізична активність поза терапією може дати цій енергії певний вихід. Це не буде прямим задоволенням потреби. Так, це дефлексивний спосіб. Але він може підтримати систему, допомогти трохи оживитися, повернутися до можливості контакту й отримання підтримки в середовищі.

Коли руху немає: особливості роботи з десенситизацією

При десенситизації ми маємо іншу терапевтичну ситуацію. Якщо імпульс недоступний, фокус роботи зміщується. Тепер ми не говоримо про те, щоб розгортати імпульс, навіть дуже повільно й уважно. Наше завдання – допомогти людині відновити базову чутливість і контакт із власним тілесним досвідом. І тут є одна із серйозних терапевтичних пасток: спробувати активно «розтопити» завмирання. У гештальт-терапії є прекрасні експресивні експерименти. Вони можуть чудово працювати в певних ситуаціях. Але не тут. Завмирання – це захисний, адаптаційний спосіб пристосування до середовища, у якому втрачена або недостатня підтримка.

Будь-який тиск чи наполегливість терапевта, навіть із найкращими намірами, нервова система клієнта може сприйняти як додаткову загрозу. Клієнт може когнітивно розуміти пропозицію терапевта, довіряти йому й навіть погоджуватися на експеримент. Але вся його система водночас може реагувати на це як на небезпеку. Тут важливо пам’ятати про метафору газу й гальм. Перед завмиранням міг відбуватися дуже інтенсивний процес. Ніби одночасно натиснули на газ і гальма. Це не просто відсутність енергії, а стан, якому передувало сильне навантаження. Тому спроба ще більше активувати людину може посилити захисну реакцію.

Інтенсивний експресивний експеримент у такому стані може призвести до панічної атаки або ще сильнішого завмирання. Ми не намагаємося активувати клієнта заради активності. Наше завдання – бути з ним там, де він є, і допомагати поступово повертати здатність відчувати.

↑ До змісту

Опори

У цій роботі я спираюся на кілька важливих аспектів. Не хочу називати їх послідовними кроками, тому що це не алгоритм «раз, два, три». Скоріше це опори терапевта, які допомагають залишатися поруч із клієнтом.

Парадоксальна теорія змін: починати з визнання того, що є

Першою опорою для мене є парадоксальна теорія змін Арнольда Бейсера. Вона нагадує нам, що справжні зміни відбуваються тоді, коли людина приймає себе такою, якою вона є зараз, а не намагається стати кимось іншим. У роботі із завмиранням це особливо важливо. Ми починаємо з визнання даності й організмічної мудрості стану. Клієнт може говорити: «Я не хочу бути таким. Я хочу інакше».

Втім тут недостатньо лише когнітивного рішення. Щоб вийти зі стану заціпеніння, клієнтові важливо тілесно, організмічно відчути свій стан. Визнання відбувається через усвідомлення. Коли клієнт може сказати: «Так, я завмер», – це вже важливо.

Діалог і тілесна присутність терапевта

Другою важливою опорою є Діалог і тілесна присутність терапевта. Те, що ми в гештальт-терапії називаємо Діалогом, справжньою зустріччю на межі контакту, частково можна пов’язати з процесами соціальної залученості, які в полівагальній теорії описуються через вентральний вагус. Згадайте цей опис: коли ми сидимо з близькими людьми. Саме ця можливість контакту стає одним із наших орієнтирів у терапії. Але присутність – це не просто сидіти поруч і розмовляти. «Я зустрічаю тебе тут. Я з тобою, залишаючись у контакті із собою».

Якщо терапевт втрачає контакт із собою, то клієнту важче знайти себе поруч.

Ми, люди, спілкуємося не лише словами й когніціями. Як живі істоти ми говоримо всіма собою. У гештальт-терапії ми можемо говорити про кінестетичний резонанс. У нейробіологічних поясненнях звертаються до дзеркальних нейронів, взаємодії вагальних комплексів. Для мене сенс залишається таким: нам важливо бути в тому, що Мартін Бубер називав Діалогом. У діалозі є відкритість – не знати наперед, бути з людиною такою, якою вона є, залишатися присутньою, дозволяти їй торкнутися мене.

В діалозі присутня вся наша тілесна й нервова система. Якщо я знаю лише алгоритм: спочатку зробити одне, потім друге, далі сказати третє, але сама тілесно не присутня, цього недостатньо. Саме тому в гештальт-терапії ми приділяємо стільки уваги втіленій, тілесній присутності. Для мене це один зі стовпів нашої роботи. Тілесна присутність терапевта означає бути тут, відчувати себе, мати заземлення в широкому сенсі.

Якщо перекласти заземлення людською мовою, це дозвіл бути підтриманою собою у власних почуттях і відчуттях. Це не лише ноги на підлозі. Це здатність підтримувати себе навіть в інтенсивних переживаннях. Терапевтові важливо помічати, що з ним відбувається, коли він поруч із клієнтом, який перебуває в завмиранні. Яким стає моє дихання? Чи відчуваю я себе? Чи залишаюся відкритою? Чи є в мене опора? М’який погляд, відкритість, присутність – усе це має не лише психологічний, а й тілесний вимір. Коли ми говоримо про трохи відкрите серце, я маю на увазі не тільки метафору, а й тілесні та нейробіологічні процеси, які супроводжують такий стан.

Цю відкритість важливо не лише розуміти, а й бути в ній.

Поступове повернення тілесної чутливості

Третя опора – покращення здатності помічати тілесні відчуття. У роботі з десенситизацією цей процес має бути поступовим, без інтенсивної експресії. Активність може лише посилити захист. Якщо терапевт стає ще однією людиною, яка знає, яким клієнтові потрібно бути, він може почати сприйматися як частина небезпечного середовища. Наше завдання інше: підтримувати систему й допомагати чутливості з’являтися поступово. У цьому можуть допомагати дихання, рух, іноді – узгоджений дотик.

Дотик є дуже широкою й неоднозначною темою в психотерапії, зокрема в гештальт-підході. За належного контракту він іноді може бути дуже зцілювальним, але тут є багато важливих обмежень і нюансів.

Передусім ми спираємося на ту чуттєвість, яка вже є. Клієнт може говорити: «Я нічого не відчуваю. Я нечуттєвий». Але як він відчуває свою нечуттєвість, щоб сказати, що нічого не відчуває? Якимось чином він її помітив. І це може бути першим доторком до власного тілесного досвіду. Ми залишаємося з тим, що вже є.

Дихання як спосіб контакту зі світом

Зупинка дихання може бути пов’язана зі зниженням чутливості. У сесії терапевт може помітити, що клієнт ніби зупиняється, затримує дихання, щось притримує. Тут може бути корисним не стільки пропонувати певну дихальну техніку, скільки разом із клієнтом досліджувати його звичне дихання. Яке воно зараз? Глибоке чи поверхневе? Де в тілі воно відчувається? Що змінюється, коли людина помічає вдих і видих? Ми можемо досліджувати дихання, шукаючи паралелі з життям. Адже дихання – один із найперших і найпряміших способів контактування зі світом. Вдихаючи, я контактую зі світом і щось беру з нього. Видихаючи – віддаю щось світові.

Повільне дослідження патернів дихання, з увагою й підтримкою, може давати доступ до маленьких відчуттів. Наприклад, можна запропонувати людині помітити свій стан і, якщо їй підходить, спробувати дати йому тихий звук на видиху. Не потрібно шукати правильний звук. Можна просто прислухатися, як звучить те, що є зараз, і що відбувається, коли людина чує себе. Це маленький рух, який водночас може бути дуже важливим. Ми не робимо нічого надмірного, не вимагаємо великої експресії. Лише дозволяємо стану прозвучати настільки, наскільки це можливо. Це «повідомлення», яке ми надсилаємо «зеленій гілці» – вентральному вагусу. Звук пов’язаний із диханням, і через нього ми звертаємося до тілесного стану. У гештальт-терапії ми добре знаємо ідею дати голос переживанню. Це допомагає людині почути себе – і буквально, і в ширшому сенсі.

Починати з тієї частини тіла, яка вже відчуває

Ще один спосіб я знаходжу у Джеймса Кепнера, автора книжки «Тілесний процес у гештальт-терапії». Він пропонував клієнтам із десенситизацією шукати частину тіла, яка на зараз відчувається найкраще, та налагоджувати контакт із нею.

Ми не починаємо з тих місць, де людина нічого не відчуває, намагаючись примусово повернути туди відчуття. Ми шукаємо те місце, де чутливість уже доступна. І поступово допомагаємо розширювати цю тілесну зону.

Важливо пам’ятати, що в нечутливих місцях, коли чутливість починає повертатися, першим може виникнути біль. Хто мав обмороження, той пам’ятає: коли замерзла частина тіла починає відігріватися, спочатку може бути боляче. Це дуже пряма метафора нашої роботи. Ми маємо вчасно помітити біль, коли він з’являється. Він може проявлятися в тілесних відчуттях, емоціях, переживаннях. Ми його досліджуємо, сповільнюємося, але не посилюємо. Не потрібно розтоплювати заморожене одразу й швидко. Відновлення має відбуватися поступово, рівно настільки, наскільки це можливо. І тут потрібна екзистенційна підтримка терапевта.

↑ До змісту

Терапевтичні пастки: коли ми самі втрачаємо контакт

Бути поруч із клієнтом у полі, де так багато заморожено, непросто. Саме тому особливу увагу я приділяю пошуку внутрішнього ресурсу терапевта. Ми також перебуваємо в цьому полі. Ми також можемо застрягати, втрачати чутливість, віддалятися від власного тілесного досвіду.

Іноді терапевт потрапляє в пастку інтелектуалізації. Бесіда може бути дуже цікавою, жвавою, наповненою важливими думками. Але в якийсь момент терапевт помічає, що перестав відчувати себе. Це інша пастка – втрата контакту зі своїм тілесним процесом. І ще одна можлива пастка – уникати емоційно заряджених моментів.

Повернення терапевта до власної чутливості, створення сенсорного фону сесії, може стати запрошенням для клієнта також повертатися до контакту із собою.

↑ До змісту

Від опрацювання минулої загрози до підтримки життя під час теперішньої

Я хочу повернутися до питання, з якого починала: що змінюється в нашій терапевтичній роботі, коли небезпека не завершується? Колись, принаймні в контексті роботи з травмою, якої я навчалася в Україні, ми часто спиралися на таку послідовність: Відбулася загроза. Виникла активація. Загроза завершилася. Після цього ми допомагаємо людині завершити те, що залишилося незавершеним, опрацювати зупинену енергію, повернутися до заспокоєння та інтегрувати пережитий досвід. Але під час тривалої загрози ситуація інша. Завмирання стає адаптивним механізмом, способом людського пристосування до середовища.

Якщо ми будемо намагатися прибрати його, не враховуючи реальної небезпеки, то можемо лише додати навантаження на систему. Нервова система, яка вже налаштована шукати загрозу, може сприйняти ці спроби як ще одну небезпеку. Тепер послідовність виглядає інакше. Була загроза. Виникла активація. Ми допомагаємо людині досягти часткового заспокоєння, часткового розморожування. Але знову виникає загроза. Знову приходить активація. І ми знову підтримуємо можливість хоча б часткового заспокоєння. Це повторюється.

Тут наша робота не полягає в тому, щоб повністю повернути клієнта до стану, в якому він був до війни, або до попереднього рівня активності й функціонування. Ми працюємо повільно, тілесно, маленькими рухами, з відчуттям опори, з поступовим завершенням імпульсів. Ми допомагаємо відновлювати гнучкість у полі тривалої загрози. І ця гнучкість може полягати навіть у тому, щоб мати можливість іммобілізуватися, завмирати, а потім знову відновлювати контакт.

Під час тривалої загрози не завжди можливе повне заспокоєння. Але можливе часткове. Маленький рух. Невелике повернення чутливості. Можливість хоча б трохи відчути себе, доторкнутися до підтримки, знайти короткий момент спокою. Це допомагає всій системі залишатися живою, і підтримувати адаптивність.

↑ До змісту

Серце під льодом

Для мене підтримувальною стала метафора крижаного серця з зимової інсталяції на Софійській площі в Києві. Її створив художник Микола Серга. Це було залізне серце, усередині якого містився динамік. У ньому звучала пісня, написана й виконана військовим. Серце було заморожене у великій брилі льоду. Під льодом не було чутно, яка саме пісня звучить. Люди, які проходили повз інсталяцію, могли торкатися льоду своїми долонями. Доторк за доторком лід поступово танув.

Долоня до долоні. Краплинка за краплинкою.

Увесь цей час ми знали, що там звучить пісня, але не могли її почути. І поступово, завдяки цим маленьким доторкам, пісня стала чутною.

Дивитися відео

↑ До змісту

Список використаної літератури

1. Nuttman-Shwartz, O., & Shoval-Zuckerman, Y. (2016). Continuous traumatic situations in the face of ongoing political violence: The relationship between CTS and PTSD. Trauma, Violence, & Abuse, 17(5), 562–570.
2. Sagy, S., & Braun-Lewensohn, O. (2009). Adolescents under rocket fire: When are coping resources significant in reducing emotional distress? Global Health Promotion, 16(4), 5–15.
3. Porges, S. W. (2007). The polyvagal perspective. Biological Psychology, 74(2), 116–143.
4. Porges, S. W. (2009). The polyvagal theory: New insights into adaptive reactions of the autonomic nervous system. Cleveland Clinic Journal of Medicine, 76(Suppl. 2), S86–S90.
5. Porges, S. W. (2022). Polyvagal theory: A science of safety. Frontiers in Integrative Neuroscience, 16, 871227
6. Porges, S. W. (2023). The vagal paradox: A polyvagal solution. Comprehensive Psychoneuroendocrinology, 16, 100200.
7. Dana, D. (2018). The polyvagal theory in therapy: Engaging the rhythm of regulation. W. W. Norton & Company.
8. Kozlowska, K., Walker, P., McLean, L., & Carrive, P. (2015). Fear and the defense cascade: Clinical implications and management. Harvard Review of Psychiatry, 23(4), 263–287.
9. Pechtel, P., & Pizzagalli, D. A. (2011). Effects of early life stress on cognitive and affective function: An integrated review of human literature. Psychopharmacology, 214(1), 55–70.
10. Roelofs, K. (2017). Freeze for action: Neurobiological mechanisms in animal and human freezing. Philosophical Transactions of the Royal Society B: Biological Sciences, 372(1718), 20160206.
11. Beisser, A. R. (1970). The paradoxical theory of change. In J. Fagan & I. L. Shepherd (Eds.), Gestalt therapy now (pp. 77–80). Science and Behavior Books.
12. Kepner, J. I. (1987). Body process: A Gestalt approach to working with the body in psychotherapy. Gardner Press.
13. Parlett, M. (1991). Reflections on field theory. The British Gestalt Journal, 1(2), 68–91.
14. Perls, F. S., Hefferline, R. F., & Goodman, P. (1951). Gestalt therapy: Excitement and growth in the human personality. Julian Press.

↑ До змісту